Полісся — географічний та історико-етнографічний регіон, який охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей України, південну частину Брестської області Білорусі, східну смугу Підляшшя Польщі та південний захід сучасної Калузької області Росії
     Полісся — особлива історико-етнографічна область України, частина колишньої прабатьківщини слов’ян, давня етноконтактна зона. Цей край дрімучих лісів та непрохідних боліт часто називають прадавньою колискою слов’янства. Як і Карпати, Полісся зберегло найдавніші релікти праслов’янської та праукраїнської культури, що є постійними об’єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще – багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у ХХ столітті нищівного удару. Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів – особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території.

Походження назви

У Волинському літописі 1270-1280 роках «Полісся» зустрічається під назвами Подлєсьє, Полєсє, Палєсє. Очевидно, що саме «Палєсє» найбільш ближче до тодішнього звучання назви цього краю, тому що для поліщуків ще зараз характерне вживання букви «є» замість «і» (наприклад, «привєт» замість «привіт»), а «Полісся» вже україніфікована назва.

Назва «Палєсє» очевидно походить від слова «ліс» i характеризує тодішнє Полісся як зарослу дрімучими лісами територію.

Перша письмова згадка

Перша письмова згадка про Полісся зафіксована у Галицько-Волинському літописі 1275 р., де зазначено, що 1274 р. (6782 р. за старим стилем) Мстислав Данилович «ішов був од [города] Копиля (тепер село Копилля Маневицького району), пустошачи по Поліссі». Слід звернути увагу на те, що термін «Полісся» використовується тут як назва території, тоді як спільності «поліщуки» тоді ще не було.

Поділ

За сучасним адміністративним поділом вирізняють українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське) Полісся.

Українське Полісся має свої регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське.

Залежно від розташування щодо Дніпра українське Полісся поділяється на Правобережне i Лівобережне, а також відповідно на Західне i Східне. Західне називають ще Прип’ятським, а Східне — Наддеснянським. В етнографічній літературі дуже часто під Східним Поліссям мають на увазі східну частину правобережного Полісся, приблизно на схід від р. Ясельда, далі – Прип’яті, до впадання у неї Горині і вниз по цій ріці. Землі, що лежать на захід від вказаного кордону аж до р. Західний Буг, складають Західне Полісся.

Сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинське, Мале, Житомирське, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський – на південь від Луцька – Здолбунів – Житомир – Фастів – Васильків – Переяслав-Хмельницький – Прилуки – по річці Сейм.

Населення

Відомо, що, населення Полісся складають представники різних етносів. Зокрема, його етнографічну особливість репрезентувала у минулому традиційна культура сільського населення, тоді як міста на території регіону були загалом поліетнічними. Посилення зв’язків села з містом у ході історичного розвитку відповідно позначилося і на культурі та побуті сільського населення, особливо в останні десятиріччя ХІХ і поч. ХХ ст.

Згідно з археологічними даними, Полісся ще до V—VI ст. н. е. було зоною взаємодії слов’янської і балтійської культур, орієнтовна межа між якими проходила по лінії Ясельда — Прип’ять — Горинь (за рядом лінгвістичних даних такий поділ зберігся аж до ХІХ — ХХ ст.). У цьому немає нічого дивного, адже Полісся з давніх-давен було зоною творення праслов’янської культури, територією міжетнічних контактів слов’ян із балтами. У час формування й розвитку східнослов’яських ранньофеодальних об’єднань цей край був контактною зоною дреговичів, волинян, радимичів, деревлян, частково полян, сіверян, а також західнобалтських союзів ятвягів, одне з племен якого, за свідченням давніх польських джерел, мало слов’янізовану назву polexiani («полексяни»). У XII—XIII століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським, Чернігово-Сіверським, Володимиро-Волинським (пізніше — Галицько-Волинським).

Природа

Природні умови Полісся визначають не тільки основні напрямки господарської діяльності, а й специфіку розвитку культурно-побутової сфери. Українське Полісся – це пласка рівнина з незначними височинами. В районі Подільської височини абсолютні висоти сягають 210 і більше метрів. Серед низинних рівнин півдня Полісся піднімаються ізольовані пагорби й височини, найзначніша серед яких – Овруцький кряж (316 м). Пагорби і вали заввишки 10-20 м чергуються з річковими долинами.

Клімат – помірно-континентальний, з теплим вологим літом і м’якою хмарною зимою.

Річки українського та білоруського Полісся (із широкими долинами і заболоченими заплавами) належать до басейну Дніпра. Найбільші – Дніпро, Прип’ять, Десна, Горинь, Стир, Тетерів, Уж, Остер, Березина, Уборть, Піна. Невід’ємною частиною ландшафту Полісся є озера.

Ліси – теж характерна ознака поліського ландшафту. Типи лісів залежать від ґрунтів і рельєфу. На означеній території вони покривають площу більше 2,5 млн. гектарів. Для Полісся характерні соснові та дубово-соснові ліси. Основними породами дерев є сосна (57,4%), дуб (20,6%), береза (10,2%), чорна вільха, граб. Ялинові ліси ростуть окремими ділянками на північному сході Полісся.

Ліси Полісся перемежовуються болотами. Велика кількість боліт завдяки м’якому клімату в минулому сприяла збереженню багатьох видів рослин і тварин.

Рослинний світ Полісся надзвичайно багатий і різноманітний. Тут налічується близько 100 видів лікарських рослин, 90 видів вітамінних рослин, більше 90 видів рослин, що використовують, як барвники. Значна кількість медоносних рослин (близько 200) сприяла розвитку бджолярства.

Фауна Полісся також колоритна. Тут відомо більше 60 видів ссавців (із 100 видів, що зустрічаються в Україні), 276 видів птахів (із 350), більше 30 видів риб. Це, безумовно, помітно позначається на господарській діяльності людини. Природні умови й ресурси Полісся історично мали велике значення для розселення та життєдіяльності місцевого населення.

Економіка

Українське Полісся має досить вигідне географічне положення вздовж північного кордону держави. На півдні Полісся межує з Карпатським, Подільським, Центральним та Східним районами. Через цей регіон проходять транспортні артерії, що з’єднують Україну з Білоруссю, частково — з Росією та Західною Європою. Таким чином, Поліський район є сполучною ланкою, з одного боку, між Україною та Білоруссю, Польщею, країнами Північної Європи та Балтії, а з іншого, — між Росією та Західною Європою. Стратегічне положення району дає змогу активно залучати Полісся не тільки до розвитку міжрегіональних внутрішньоукраїнських зв`язків, але й до торговельних та виробничих взаємовідносин України з іншими державами, створення вільних економічних зон, розбудови міжнародної системи торгівлі, транспорту та зв’язку, створення зон міжрегіонального та міждержавного співробітництва.

У Поліссі профілюючими галузями АПК є м’ясо-молочна, маслосироробна, консервна, борошномельна, цукрова, спиртова, кондитерська, тютюнова. Помітне, в тому числі, експортне значення мають крохмальна, комбікормова, плодоовочева галузі, виробництво горілчаних, слабоалкогольних (у тому числі пива) та безалкогольних напоїв, мінеральних вод. Випуск продовольчих товарів у районі в 2002 році складав: борошна — 7,9% від усього обсягу продукції по Україні, цукру-піску — 14,6%, 5,3% продукції з незбираного молока, 22,1% тваринного масла, 16,3% жирних сирів та 12,6% плодоовочевих, м’ясних та молочних консервів.

Культура

Загальновизнаною в науці характерною прикметою етнографії цього регіону є значна збереженість у побуті й культурі його населения архаїчних явищ i рис. Вони виявляють етногенетичне східнослов’янське коріння українських поліщуків, а також їx етнокультурну спільність з yciм українським народом.

Народні культурні традиції у різних частинах території українського Полісся відзначаються місцевою своєрідністю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давніх племен (волинян, древлян, дреговичів та ін.), приналежності після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого князівства Литовського, Польщі, Pociї), а також зумовлене певною природною ізольованістю краю. Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, у заплавах piк, на лісових зрубах, характер ґрунтів вирізняють поліське хліборобство, його знаряддя, агротехніку. Залежно від місцевих кліматичних умов склався відповідний сільськогосподарський календар. Особливостями позначені тваринницьке господарство, організація відгінного випасання худоби, заготівля сіна на болотах та ін.

Поширеними видами занять поліщуків були мисливство i рибальство з використанням своєрідних ловецьких способів i знарядь. Багатий досвід i специфічне знаряддя накопичено у поліському бджільництві.

Ще в недалекому минулому основними для Полісся були водні шляхи сполучення i транспортні засоби (плоти, пароми, piзні типи човнів). У будівництві добре збереглися архаїчні риси планування житла i садиби; широко відома неповторна поліська глинобитна піч. Чимало давніх мотивів знаходимо i сьогодні у традиційному поліському вбранні (тунікоподібні жіночі сорочки, плетене з деревної кори i шкіри взуття, саморобні прикраси тощо).

На громадському побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився i зберігся вплив общинних відносин i устрою: розподіл громадою земельних угідь, організація спільного використання пасовищ, лісів, лук, рибних виловів, трудова взаємодопомога (толока). У сімейному житті домінуючими були засади патріархального устрою — підпорядкування всіх членів сім’ї батькові.

Реліктовими елементами слов’янської обрядовості насичені поліські звичаї і обряди: проводи зими і зустрічі весни, русальні, купальські, колядні, весільні, пов’язані з народженням чи смертю людини. Регіональна специфіка простежується у різних народних знаннях поліщуків щодо самолікування, прогнозування погоди за місцевими прикметами, у словесному і музичному фольклорі, прикладному декоративному мистецтві, зокрема в ткацтві, неповторній поліській вишивці та ін.